Вселенная вздыхала, наблюдая
За злобой и за глупостью людей…
Они делили земли, не взирая
На то, что нет у них земли своей…
Мы – гости, нас пожить сюда пустили…
Останутся и реки, и леса…
А мы уйдём, как будто и не жили…
Смеялись с нас веками небеса…
На что мы тратим жизнь? Зачем всё это?
Воюем, чтоб кого-то победить…
А в душах стало слишком мало света,
Ведь ненавидеть проще, чем любить…
А люди снова мнят себя Богами
И судьбы посторонние вершат…
Оплачены кровавыми деньгами
Умы людей, что запросто грешат…
Опомнитесь, оставьте в одиночку
Политиков, решивших воевать…
Пусть сыновья воюют их и дочки,
А мы, давайте миром всё решать…
Давайте будем капельку умнее,
Чем те, что всё за деньги продают…
Кому нужны ничтожные идеи,
Что у детей забрали мир, уют?
Давайте для детей оставим место,
В своих сердцах, в умах, в душе своей…
Им с нашею войной темно и тесно…
Мы стали не похожи на людей…
Вселенная… леса, поля и реки…
Любимых рук бесценное тепло –
Вот это не купить, увы, в аптеке…
Давайте жить во благо, не на зло…
Не портьте то, что Богом создавалось…
И человек ведь – дело рук творца…
Сердец так много искренних ломалось
От пуль, измен и острого словца…
Остановитесь, хватит разрушений…
Судить намного проще, чем простить…
Не тот, кто создаёт ракеты – гений,
А тот, кто научился жизнь ценить…
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
